З 26 по 28 лютого 2008 р. вихованці Почаївської Духовної Семінарії Сіопко Олег (4 кл), Базюк Юрій (3 кл) брали участь в IV Стрітенських вечорах, які проводились в м. Луцьку в стінах Волинської Духовної Семінарії за головуванням митрополита Луцького та Волинського Ніфонта. На засіданнях були присутні вихованці ВДС, представники Львівського філіалу Свято-Тихонівського богословського інституту та студенти світських закладів м. Луцька. Розглядались питання доцільності залучення молодих людей до активного церковного та політичного життя, а також велась полеміка на тему сучасної молодіжної культури, обговорювались молодіжні захоплення: література, музика, комп’ютери.      Делегати від ПДС виголосили доповіді, в яких виклали своє бачення шляхів вирішення проблеми духовної деградації сучасної молоді, торкнулися важливості залучення молодих людей до викладання в недільних школах, закликали усіх показувати підростаючому поколінню образ життя во Христі на власному прикладі.      Вихованці ПДС на протязі 3-х днів проживали в келії разом з студентами ВДС, відвідали лекцію з сектознавства в 4-му класі, вислухали екскурсію по визначних місцях м. Луцька. Студенти О.Сіопко і Ю.Базюк залишились дуже задоволеними теплим прийомам вихованців ВДС і висловлюють їм щиру подяку за їх гостинність.      Нижче представлений текст доповідей вихованців Почаївської Духовної Семінарії.

Сіопко Олег,
вихованець 4-го класу Почаївської Духовної семінарії

Роль молоді в організації недільних шкіл

     Певне слід було б розпочати свій виступ з того в який важкий час ми живемо,пожалітись на нього , спробувати перерахувати наші проблеми, біди та незгоди і то, як у повсякденному житті, так і в духовному. Сказати, що через них ми не можемо нормально жити і функціонувати. Що взагалі, як приходилось чути від багатьох людей родились ми не тоді коли треба було б, не в той час і не в тому місті і ще багато чого такого «поганенького», як на подобі , що глибока духовно-моральна криза охопила нині світ, що наше посттоталітарне суспільство зокрема демонічна агресивність державного атеїзму привело до духовного зубожіння нашого народу і таке інше. Але ні, я скажу по іншому. Час в якому ми зараз живемо є найкраще, що може статися з нами у нашому житті. І звертаюсь я насамперед до молодих людей, тому що саме вони мали б мене зрозуміти, чому я стою на таких позиціях. Відповідь проста: зараз у вас, як і у мене, найсвітліша пора життя – це роки нашої молодості, час , коли ще є сили на боротьбу, і я думаю, якщо він і важкий, то залежить тільки від нас чи розкинути у розпачу руки і тільки бідкатись, чи все ж таки закотити рукави і дійсно змінити щось на краще, тому що саме від нас , від діяльності молоді та юнацтва в бутті церкви залежить наше майбутнє.
     В своєму виступі я хотів би торкнутися проблеми недільних шкіл. Думаю сказати щось нове мені не вдасться, але це буде радше підтримка когось хто міркує в тому ж руслі. Зараз в церкві наступив такий момент,коли недільні школи , які існують майже на кожному приході, стоять перед новою сходинкою у своєму розвитку. Вони, які були задумані, як духовний квітник, як особливий церковний осередок, де всі діти в більшості своїй церковні, зараз у наш час не дозволяють нам утримувати дітей в церкві. Ми створюємо виключно духовну атмосферу, огороджуємо дітей від впливу навколишнього світу і раптом в підлітковому віці ми можемо їх всіх разом порозгубити. Якось одного разу ми озирнемося, а наших маленьких прихожан вже й не видно. Їм вже по 14 – 15, вони відкрили для себе новий світ, що здається в тому віці таким привабливим, таким цікавим: тут тобі вже й модна музика, кумири, без чиїх плакатів та постерів підліток не уявляє інтер’єру своєї кімнати. Тут тобі й перше кохання, що так паморочить голову та ще й друзів підходяща компанія, які вже аж ніяк не розділяють твоє захоплення церквою. Чому ж так? А тому, що основною проблемою церковних шкіл, як це не прикро чути є дещо насильницьке воцерковлення. Не раз приходилось бачити , як батьки мало не силоміць ведуть дітей на заняття. Для дитини в такому разі ці години, які вони тут проводять перетворюються на звичайнісінькі собі шкільні набридливі уроки, де треба сидіти тихо і слухати що це тобі розповідають. Ще в початкові та шкільні роки ми не чуємо від них ніяких нарікань, вони під управлінням батьків і педагогів йдуть і роблять що їм кажуть. Але наступає підлітковий вік пробуджується уявлення про себе, як особистість, розширяються контакти з навколишнім світом,цей світ починає захоплювати підлітка і вся церковність кудись дівається. Багато хто з вас з таким вже певне зустрічався.
     Але, що потрібно робити щоб з’явилася здорова духовна і культурна атмосфера, в якій би розкривалися і приумножувалися природні сили і здібності дитини? Як уникнути противлення батькам і педагогам, щоб процес воцерковлення йшов органічно і природно без лишньої давки на волю дитини? Якщо трошки поміркувати, то можна дійти до досить цікавого виходу. Потрібно відкривати двері недільної школи не тільки для віруючих дітей, а взагалі для всіх бажаючих. Робота по воцерковленню в таких школах має будуватись на базі різних художніх гуртків, дитячих хорів спортивних секцій, або щось такого, що може зацікавити дітей самих різних поглядів. Тут треба будувати свою роботу принципово інакше, не звужуючи коло своїх вихованців, не намагатися їх огородити, помістити в якийсь елітарний, виключно православний осередок. Треба намагатися воцерковити дітей не силоміць, організовуючи процес духовного оформлення непомітно, по ходу виконання якогось творчого завдання. Чому саме так? А тому, що можна привести до Бога один раз назвавши ім’я Христове і в той же час можна відвернути від церкви постійно упоминаючи ім’я Боже надаремно, просто набриднувши дитині. Можна довести її до такого стану коли одного разу він чи вона зірветься і більше слухати про Бога і про церкву ніколи не захоче.
     І ось діло якраз в тому, яка атмосфера створена в недільній школі, чи туди хочеться йти хоча б і кожного дня, чи мене навіть і пряником туди не заманиш. Треба створити таку обстановку коли не дорослі тягнуть дитину до храму, а щоб вона сама туди стремилася, тому що полюбила церкву, тому що їй добре з церковними людьми, тому що цікаво саме тут, а не на вулиці. І от тут може зіграти свою роль православна молодь. Коли дитина приходить до такої недільної школи хто перший її тут зустріне. Звичайно священик, відповість дехто. Але з священиком відвертої розмови може й не відбутися, тому що священик у понятті того хто прийшов з вулиці щось ще досить далеке і бесідувати з ним не дуже вже й хочеться. Зовсім іншим ділом є молода людина, майже ровесник, який такий же як ти, але з дещо іншими поглядами на світ, йому вже певне й довіритись можна. У молодих свої проблеми, яких нема у людей старшого віку і навпаки. У них різні погляди на життя, тому є такі питання, які можуть вирішуватись тільки у колі ровесників.
     Розвивати такий підхід досить важливо у наш час , тому що в даному плані ми далеко ще стоїмо від тих же сектантів. Звісно не хотілося б їх ставити в приклад, але я б на цього не робив, якби сам у свій час, за допомогою такого гуртка не потрапив у ряди одної дуже відомої зараз секти. І якби не промисел Божий і не молитви моєї матері до сих пір перебував би дійсним її членом. Що мене привело туди,відповім відверто: там було, мені, як дитині, просто цікаво.
     На завершення хотілося б сказати. Діти - це майбутній потенціал нашої церкви, вони, як маленькі вогники, які чистою любов’ю палають до Господа і чи пронесуть вони цю любов до кінця свого життя, чи втратять її на перших же кроках свого духовного життя - залежить від нас, від нашої праці, старання і вміння цими дітьми опікатися. Будемо ж боротися за них і нехай Всемилостивий Господь наш, Іісус Христос просвітить, врозумить, наставить і укріпить нас усіх в цій благій справі.

Базюк Юрій,
вихованець 3-го класу Почаївської Духовної семінарії

Питання доцільності залучення молодої людини
до активної участі в церковному житті

     Сьогодні ми хочемо закликати молодь до церковного служіння...
     Девізом будь-якої зустрічі на тему, яка нас сьогодні так хвилює, можуть стати слова Святого Апостола Господнього: “Служіть один одному кожен тим даром, який одержав, як добрі будівничі багаторізноманітної благодаті Божої” (1 Пет. 4, 10). Отже, саме Слово Боже свідчить, що тільки в служінні можуть розкритися різноманітні таланти наших юнаків і дівчат, якими щедро наділив Господь кожну людину.
     Нашу молодь сьогодні дехто дуже часто намагається називати “втраченим поколінням”. Але «Бог не бажає загибелі нікому». Самі ми, люди, винні у тому, що втрачаємо віру, втрачаємо сенс життя; саме у цьому нашому гріху і ховається причина втрати нами, дорослими, зв’язку з молодим поколінням.А Церква ніколи нікого не «втрачала» – ані старше покоління, ані молоде; завдання своє Церква виконує і виконуватиме у цьому світі до тих пір, поки світ цей буде існувати.
     Проблема ж полягає у тому, що «жатвы много, а делателей мало». Тобто, проблема в нас, в тих, хто сьогодні опинився призначеним промислом Божим відповідальним за передачу Церковного Передання нашим дітям (розуміння вірного сенсу життя та шляхів спасіння у цьому світі), відповідальним за душі тих «малих», яких ми самі мали дерзновення перед Богом породити. Тепер мусимо мати мужність і самопожертву – й виховати; а не списати невдачі на «злі темні сили навколо», яких хоча й вистачає, але не вони, а Бог є Господарем світу. А ми звикли краще виправдовуватись або шукати винних, ніж шукати особистого та сімейного життя разом з Богом. Ми боїмось подвигу, шукаємо гарантій безпеки навіть у духовній сфері – подібно до того, як звикли шукати гарантій соціальних піклуючись про їжу та одяг більше, ніж про душу і вічну загробну участь. Але такі пошуки подібні до пошуку рішення «ділення на нуль» – не існує рішення такої задачі! Як Святе Євангеліє, так і всі Святі Отці Церкви одноголосно стверджують: «выйми сначала бревно из своего глаза, и тогда увидишь, как вынимать сучек из глаза ближнего твоего»; «врачу, исцели сначала себя»; «и что вы вопиете ко Мне: Господи!, Господи!, а того, что Я велю делать вам – не делаете?»...
     Церква як в усі часи, так і сьогодні закликає молодь до благородного служіння Богу, народу, ближньому.
     Соціологія доводить, а священники знають з практики, що інтерес у підлітків і молоді (і це в цілому світі) до релігії великий, і саме в молодому віці має тенденцію до зростання, але відвідування ними церков до скорочення. Чому ж відбувається так, що якщо навіть в дитячому віці людина регулярно відвідує богослужіння, приймає участь в таїнствах Церкви, то з віком відходить від цього?
     Шлях віри у молоді сьогодні не буває легким (і найбільше – з вини дорослого покоління та його численних кумирів – «політичної боротьби», теле-відео-аудіо-ідолів, бажання розваг, насолод і збагачення, т.п); на цьому шляху багато зовнішніх спокус, внутрішніх сумнівів і пошуків. Адже молодість – це час формування, становлення людини. Молода людина прагне все осягнути самостійно, в ній велика сила життєвої активності, прагнення до самореалізації і самоствердження, пошук смислу життя і свого в ньому призначення. Дитина вже виросла, а до неї в Церкві продовжують відноситися як до маленької. Потрібна більш доросла їжа, а її продовжують годувати дитячою. В результаті підліток протестує і йде туди де йому цікаво.
     Так, в наш час хлопці (навіть дівчата!) нерідко приймають участь у крадіжках, побитті невинної людини, у огидних плотських гріхах – навіть без особливої на те мети, а лиш просто тому, що їм цікаво, «що вони при цьому відчуватимуть» (жага егоїстичного самоствердження). Бо дорослі зайняті були все їх дитинство своїми «важливими справами» (егоїстичне самоствердження дорослих), а дітей своїх відправили до дитячих садків та шкіл, а на решту дорогоцінного (дарованого Богом для виховання Людини!) часу – доручили безцінну молодь телевізорам, комп’ютерним іграм, інтернету, дискотекам, т.п. ворогам будь-якої цнотливості й совісті! І після цього багато хто з дорослих «наївно» ще не розуміє – хто ж насправді винен у розбещенні нашої молоді?!
     Це фундаментальна причина. А вже трагічний подальший розвиток подій у душах і тілах покинутих на «вільне плавання» у океані світових гріхів, пристрастей та різноманітних розрекламованих кумирів – молодих морально недовчених, недовихованих людей ми сьогодні спостерігаємо.
     Усі більш-менш православно орієнтовані газети та телерадіокомпанії в один голос волають: «психологічною причиною загальної деградації молоді є те, що в масштабі кожної особистості формотворчим фактором мотивації поведінки стає гріховна страсть». І людина перестане творити зло (гріх, який є смерть для душі) тільки тоді, коли цим фактором стане внутрішній обов’язок душі перед Богом, виражений в тому числі у формі добродіяння, служіння. Служіння Богові, служіння ближньому своєму – відповідно до двох найголовніших заповідей Закону Божого.
     Юність – пора вільної, активної волі, яка вчиться розрізняти добро від зла, послух від свавілля, совісне від безсовісного, любов від хотіння гріховного. Як же направити волю молодої людини в сторону добра? Якість людської природи – свобода духу: “кого хочу – того люблю, кого люблю – того шукаю”. Тому, щоб полюбити Добро (а єдиним нетлінним і вічним Добром є – Царство Боже Небесне, де всі святі Його перебувають, «де Правда Божа живе» і «Його Царству немає кінця») – насамперед слід реально його відчути, сприйняти всім єством його красу, оцінити і визнати його значення.
     Якщо сьогодні ми, дорослі – перш за все батьки, вихователі, церковнослужителі – не покажемо молодим людям на власному прикладі образ життя во Христі, то вже найближчим часом в їх душах через нашу лінь-холодність може воцаритися “мерзота запустіння”. І тоді багато хто з формальних відвідувачів храмів будуть здивовані, шоковані – мовляв, ми ж дітей до храму нерідко водили, «православні журнали» та касети купляли, а вони від нас відвертаються і мчать до дискотек та комп’ютерних клубів!
     Щоб не побачити нашу молодь біля чергового смертельно небезпечного кумира – слід лінивим дорослим, які люблять шляхи «найменшого опору» або «найбільшої економії» - економлячи себе для свого бізнесу і т.п. безглуздих «важливих справ» за рахунок своїх дітей, тієї молоді, «проблемами» якої абстрактно займаються у дисертаціях та на конференціях; тільки б не у власній сім’ї, не разом з однодумцями на церковному своєму приході!) слід дорослим «прихожанам» навіть не починати вкорінювати у свідомості молоді стереотип Церкви як чогось подібного до поліцейського чи податкового нагляду (системи правил «це не можна»-«так не слід»). Спочатку треба дати можливість (і знайти у собі на це сили, любов до Бога і ближнього) – молодим людям побачити у Христі ту радість, той сенс життя вічного, любов безкорисливу, які кожна людина особливо гостро і реально відчуває, наприклад, у Пасхальну ніч, а також коли вдається ціною власної жертви врятувати життя іншої людини, визволити когось з тяжких обставин, біди. Ці сили в нас є, тільки ми їх економимо, зберігаємо для себе, улюблених...
     Якщо ж приходське життя справді охопить всі сторони життя молодої людини – тобто якщо самі батьки і всі дорослі прихожани будуть охоче, безкорисливо, не економлячи себе на «різні справи вдома» чи «ще десь» (газети, телевізор, дисертації, «відпочинок») – жити життям приходським, спільним у Христі, як дійсно члени Одного Тіла Христового, – то «вірний Господь слову Своєму», і як обіцяв Своїй Церкві, так і подає Свою Благодать тим, хто «чи їсть, чи п’є, чи інше що робить – все у славу Божу робить»; і всіх православно віруючих у Нього із Отцем і Святим Духом стосуються слова Його: «амінь, амінь, кажу Я вам: де двоє або троє з вас зійдуться в Ім’я Моє, там і Я стану посеред вас! »
     Дуже важлива, необхідна участь молоді у всіх справах приходу разом з людьми зрілого і похилого віку. Взагалі, прихід неодмінно повинен бути однією сім’єю. І як в сім’ї «каменем єдності» всіх є взаємолюбов практична (взаємодопомога), так і на приході забезпеченням єдності поколінь і самого Церковного Передання на конкретному приході – буде обов’язково участь, проникнення молоді у все життя приходу. Важливу, якщо й не ведучу, роль тут має – залучення молодих до участі у церковному храмовому богослужінні. Молоді люди повинні усвідомити (знову ж таки, не з лекцій та книжок, а на прикладі старшого покоління віруючих прихожан і церковнослужителів), що центром приходського життя є Вічне Таїнство Євхаристії, а тому – участь у Божественній Літургії – є найперше, найголовніше і загальне для всіх служіння.
     Також і поза межами рідного приходу треба необхідно досягти того, щоб молода людина була постійно і вдома, і на навчанні, на роботах – зайнята з ранку і до вечора, тоді в неї не буде вироблятися згубної звички «вбивати час»: ні в комп’ютерні ігри грати, ні пробувати наркотики, ні сидіти в під’їздах і слухати музику. Їй буде хоча б ніколи, а через деякий час виробиться і добра звичка.
     Молодь добре також, навіть необхідно – залучати до справи виховання молодших дітей: як на рідному приході (проведення окремих уроків недільної школи, виховання у храмі, похід до святих місць рідного міста, т.п.), так і серед дружніх сімей прихожан. Є навіть приклади плідного співробітництва приходів між собою. Це справжній порятунок для молодих людей, у сім’ях яких лише один-двоє їх, юнаків і дівчат (а це реальність і справжній жах, катастрофа нашого часу – бо, як влучно свідчить народна мудрість: «одна дитина у сім’ї – це егоїст, а дві дитини у сім’ї – це два егоїста»... Не будемо тут коментувати цю істину, бо це велика тема окремої розмови; зазначимо лише відомий факт: багатодітні родини мають значно менше проблем із своїми вихованцями... Бо легше виховувати там, де менше можливостей для розвитку «вірусу егоїзму», який разом з «вірусом невір’я»-немолитовності є найстрашнішим вірусом нашого часу, поряд з яким зовсім не страшні якісь там «нетипові пневмонії» медицини...)
     Нерідко буває, що для дитини молодий хлопець чи дівчина може бути більш цікавими «вихователями», ніж старші за віком викладачі та вихователі (у багатьох з яких, як ми вже казали, іноді просто ніби «сил нема» бути щирими з дітьми, цікавими для них). До того ж помічено, що коли молода людина раптом із «вихованців» сама опиняється у ролі «вихователя» – це такий потужний моральний «струс», пробудження, екзамен! Ось де починає прокидатись совість, навіть яка вже була значною мірою заколисована дискотеками та нецнотливим середовищем товаришів по нецерковній роботі... На посаді дитячого вихователя добре розуміти починаєш – «що таке добро, а що є злом»! Вихованці-малюки демонструють як щиру любов, душевну відкритість, живе спілкування, безкорисливу радість, так і виявляють свої негативні риси, не слухаються, порушують дисціпліну, зневажають «вихователя»... От де починаєш розуміти – це ж і моїм батькам та вчителям важко і гірко, коли я зневажав їх прохання, справедливі вимоги... А через деякий час і почуття до Отця Небесного можуть прокинутись більш глибокі, через розуміння – як діти ображати уміють жорстоко своїх вчителів, батьків, Отця Небесного... Тому можна і потрібно залучати молодь до занять в воскресній школі і до інших занять з дітьми.
     Необхідно залучати молодь і до різних соціальних програм приходу: до допомоги в лікарнях, дитячих домах, до допомоги багатодітним сім’ям і людям похилого віку.
     Не слід боятися форм і методів виховної роботи ще не досить звичних, але таких, які відповідають насущним потребам сучасного життя: наприклад, організація повноцінного спілкування православної молоді під час проведення спільних паломництв до православних святинь, літніх таборів – це їх своєрідна підготовка до місіонерської діяльності!
     Треба пам’ятати і вірувати, що праця з молоддю неодмінно принесе свої вдячні плоди – адже це воля Господня, і той блажений, хто намагається усіма силами своєї душі виконувати волю Господню! «Прийдіть до Мене усі, хто втомився від старанних трудів, і Я втішу вас!», говорить Господь наш Іісус Христос у Святому Євангелії. І ці втішні слова Самого Бога написані на переможних могилах багатьох видатних педагогів останніх століть!
     Тільки велике старання, тільки велике бажання послужити безкінечній любові Христа і Його Євангелію, Святому Православію, тільки докладення усіх сил та всього нашого «особистого» часу – дасть нам сьогодні змогу антигуманній антикультурі «світу цього» протиставити істинну культуру Божественного Православія, неоязичникам всіх напрямків протиставити наше Святе Православне вічне Духовне надбання, яке тільки й може привести людину до переоцінки нею цінностей, своєї особистості, людських стосунків.